22 червня для українців є Днем скорботи і вшанування пам'яті жертв війни
День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни — день пам'яті в Україні. Відзначається щорічно 22 червня, у день початку німецько-радянської війни, яка забрала життя кожного п’ятого українця.
Як йшлося в Указі Президента України Леоніда Кучми N 1245/2000 за 17 листопада 2000 року, цю пам'ятну дату встановлено «з метою всенародного вшанування пам'яті синів і дочок українського народу, полеглих під час війни 1941-1945 років, їхнього подвигу та жертовності».
Слід зазначити, що практично уся територія сучасної України перебувала під нацистською окупацією, а після повернення радянської адміністрації до тих, хто лишився «під німцями» було особливо упереджене ставлення.
Необхідно пам'ятати не лише полеглих на фронтах, а й тих, кого воюючі сторони страчували під час відступу, закатованих, жертв гетто й концтаборів, виселених (чи то вглиб СРСР – до Сибіру чи до Середньої Азії, чи то на примусову працю до Німеччини), примусово мобілізованих, а також тих, кого «совіти» кидали під кулі без жодної підготовки чи достатнього озброєння («сіросвитки», «чорнопіджачники») та багатьох-багатьох інших.
Символом туги за жертвами тієї війни в цивілізованому світі є квітка маку.
Сьогодні, у середу, 22 червня триває 119 доба повномасштабної війни з РФ.
І вона відбувається через 77 років після того, як завершилася найбільш масштабна війна у Європі – Друга світова.
Коли завершувалася та війна, політичні лідери й народи прагнули створити архітектуру безпеки, яка зробить неможливою повторення війни у Європі.
І коли ми говоримо зараз слово «безпека», ми вживаємо його в широкому сенсі. Це не тільки військовий компонент, а й економічний, політичний, освітній, культурний і меморіальний.
Європейці робили дуже багато, щоб на континенті завжди залишалася можливість для розв'язання будь-яких проблем через діалог. Через спілкування. Щоб не було можливості в якогось одного політика, однієї людини чи групи політиків знову спровокувати масштабну війну, яка забере тисячі або навіть мільйони життів.
Чому попри все це, всю цю історію, у нас у Європі зараз немає жодного інструменту, щоб зупинити російську агресію, окрім сміливості, мудрості українців і українок, які захищають нашу державу?
Як так сталося, що вся архітектура безпеки, яка створювалась у Європі після Другої світової війни, не спрацювала? Та й не просто не змогла спрацювати, а значною мірою навіть не намагалася.
За 119 днів жорстокої російської війни, яку справді можна назвати тотальною війною на знищення українського народу, в Україні зруйновані міста й села. Ви про це знаєте. Від міста Волноваха на Донбасі взагалі нічого не залишилося. До цієї війни там жили близько 20 тисяч людей. Зараз це попелище. Півмільйонне місто Маріуполь – зараз просто руїни. Скільки людей там зараз? Кілька десятків тисяч із півмільйона. Як мінімум 20 тисяч маріупольців убиті російськими ударами по місту. І таких прикладів в Україні, на жаль, дуже багато.
На сьогодні 12 мільйонів людей були змушені рятуватися від війни та стали вимушеними переселенцями.
Звичайно, наша держава зробить усе, щоб притягти до відповідальності кожного воєнного злочинця. Ми ніколи не пробачимо! Ми помстимося, бо пам’ятаємо!
Перемога за нами! Україна понад усе!
