Наш земляк Дмитро Барвін гідний, щоб пам’ять про його подвиг завжди жила в рідному краї
З нагоди 10-х роковин від дня загибелі односельця, захисника України, учасника АТО Дмитра Володимировича Барвіна у Мартинівському сільському Будинку культури відбувся урочистий пам’ятний захід.
Зібралися рідні, військові побратими, односельці, учні та вчителі, працівники сільської ради та інших місцевих установ, щоб згадати, шанобливо схиливши голови пом’янути і назавжди залишити у серці подвиг Воїна.
Розпочався захід розповіддю ведучих про історичні події 2014-2015 років. Про причину початку антитерористичної операції на сході країни, яка була спрямована на протидію діяльності незаконних російських та проросійських збройних формувань. Про серпневий Іловайський котел, про зимові бої за Дебальцеве, про тисячі втрачених українських життів та героїзм мужніх, хоробрих, безстрашних українських хлопців.
Одним з таких був наш Герой, земляк Дмитро Барвін.
До слова запросили маму Ольгу Олексіївну. Хвилювалась, плакала, та все ж розповіла про свого сина: «Він був у нас довгоочікуваним. Був добрим, веселим, трудолюбивим. За що не візьметься – все виходило, любив спорт. А як пішов в армію, відслужив рік, то не сказав, що пішов в АТО, не зізнавався, де знаходиться, бо оберігав нас. А в останнє, як телефонував, то говорив, що дуже хоче спати…».
Про шкільні роки Діми говорила директорка Мартинівського навчального закладу Світлана Погрібна. Вона згадала хлопця мовчазним та скромним, вихованим та дисциплінованим, фізично загартованим юнаком, який успішно поєднував шкільне навчання, допомогу батькам по господарству та відпочинок з однолітками. Вчителі та однокласники запам’ятали його щирим та доброзичливим. А ще класна керівничка розповіла про останню їх зустріч у грудні 2014 року, коли Дмитро приходив у відпустку. «Зустрілись вранці на зупинці. І я запросила його у школу. На лінійці Діма був зовсім не багатослівний, бо набачився, мабуть жахів, про які ми в той час навіть не здогадувалися. Скупо розповів дітям про війну. Того дня у шкільній їдальні давали яблука і діти, не з’ївши самі, почали пригощати Дмитра. Несли багато. Спочатку було синє відро, а потім ще й пакети. Дівчатка Руся Веремійчик і Настя Кабак оголосили збір коштів для Діми та його побратимів. І то був наш перший донат нашого шкільного колективу. Хотіли підтримати захисників та зробити приємне…»
Про дружбу однолітків говорив однокласник Павло Нікітін, про військову службу – побратим Іван Воїн.
Сільський голова Віктор Котенко теж згадав той день, коли, їдучи у відрядження до Києва, йому зателефонували і сповістила страшну звістку. Він попрохав нікому поки що не говорити про це, бо, можливо, сталася якась помилка і це не правда. Але ні…
До спільної молитви запросив настоятель церкви, священник Дмитро Гнилосир. Він закликав, що «в пам’ять про героїзм відважних хлопців, ми мусимо, ми зобов’язані бути українцями з Великої літери».
Далі була журлива пісня у виконанні директорки Мартинівського БК Людмили Долженко та директорки Мар’янівського БК Алли Бурби. Душа рвалась і текли сльози. Адже у пісні співалось про чекання сина додому, про надію і віру матері.
На завершення заходу всі разом виконали Гімн України.
Потім поклали квіти до світлини Дмитра Барвіна, що на Алеї слави, та відвідали його могилу, що на місцевому кладовищі.
Батько Володимир Володимирович притулився до портрета сина, як до живого. Постояв хвилинку, поклав квіти, а потім із сумом дивився в небо… А з неба падав тихо білий сніг..
Наш земляк Дмитро Барвін гідний, щоб пам’ять про його подвиг завжди жила в рідному краї.
Допоки люди згадуватимуть про своїх захисників, шануватимуть та берегтимуть спогади про них, доти Україна буде сильною.
Вічна пам’ять та слава Героям, які віддали своє життя за волю неньки України.
